Повернення Церкві Києво-Печерської і Почаївської Лавр – це перш зав все відновлення справедливості

Повернення Церкві Києво-Печерської і Почаївської Лавр – це перш зав все відновлення справедливості

(Интервью Первому національному)

-Ваше Блаженство, останнім часом соціологи все більше говорять, про те, що українці дедалі більше довіряють Церкві. На Вашу думку, в чому причина такої довіри?
МВ: Це великий дар для слов’янського народу, що Бог через проповідь святих апостолів приніс віру і на нашу землю. І ми повинні цим дорожити. Ми повинні це пізнавати. І слов’яни також. У своєму житті й у своїй поведінці. Ми отримали віру через рівноапостольного князя Володимира. Потім свої апостоли і місіонери розповсюдили цю віру. І ми нею живемо і повинні жити.

-Ваше Блаженство, не секрет, що людей, які вважають себе віруючими, значно більше ніж людей, які, хоча б, регулярно відвідують церкву. Чому так?
МВ: Сповідувати віру і жити за вірою не так уже і просто. І вимагається від людини багато факторів. Головний із них – це труд і труд постійний. Отже, якщо ми хочемо бути людьми, тим більше православними, віруючими, ми повинні прислухатися до заповідей Божих. До тих, до яких усе ввійшло. В житті у нас головні фактори, яких два, – це віра світська і віра духовна. Отже, те, що пов’язано з деякими труднощами, і просто не допускає людей відвідувати часто богослужіння, а також виконувати заповіді, особливо заповіді любові до людини. Можна любити на словах, можна показувати, як ми ставимося до людини, але потрібно діло, і ділом це показувати вже не так просто. Отже тут також багато факторів, які гальмують. Людина, з одного боку, віруюча, а з іншого боку, каже: що ж мені кожного дня ходити до церкви? Чи кожен час пам’ятати про Бога?

-Ваше Блаженство, знову ж, соціологи кажуть, що українці – це віруюча нація. Кажуть, що українці люблять і поважають Церкву. Але, все ж таки, судячи з телевізійних новин, ми спостерігаємо моральну деградацію. В чому причина цієї невідповідності?
МВ: Ну, по-перше, будь-які деградації виникають не самі собою. І тут є багато факторів. По-друге, що гальмує і буде гальмувати віру нашу й уповання? Знову ж таки, кожна людина є людина і вона обирає, що легше. Краще ж посидіти вдома в неділю, погріти спинку, особливо взимку. Краще випити чаю, ніж іти там стояти у церкві, де не опалюється.
Зараз людей дедалі більше оцінюють за рівнем матеріального благополуччя, за автомобілем, за квартирою, за якимись атрибутами матеріального блага, за годинником. Чи може християнин бути одночасно віруючим і любити матеріальні цінності?
МВ: Церква не проповідує устремління, чи дійсну участь у тому, що відбувається на сьогоднішній день. Але був період, коли неможливо було нічого мати, і раптом з’явилася можливість для людей. І вони рвуться в усі боки, займаються, обманюють, навіть, часто. Тому, тут матеріальні блага, нікуди не подінешся від них, бо земне життя є земне життя. І члени Церкви є громадянами своєї держави і свого суспільства.

-Але, все ж таки, любов до грошей і любов до Бога можна співставити?
МВ: Ні, не можна. Проте Господь дає також і допомагає в наших трудах. Це також благо. Бог дає, коли ми звертаємося до Нього. Дає нам різні блага, відповідно до нашого бажання. Але Церква не проповідує стяжательства, не каже: здобувайте скільки можете. Такого Церква не проповідує, а своїм духом покриває тих, хто до неї звертається. Діє добрими, взаємними побажаннями, між людьми одними і другими. Церква є таке зібрання людей, яке мусить дати урок людині, показати на прикладі інших, що потрібно, а що ні. А такої проповіді не може бути – про стяжання.
Багато місць у Святому Письмі якраз засуджують таке неправильне ставлення. Якісь блага необхідно мати, бо ми всі живі люди, і ми повинні жити, творити для держави, для Церкви. Тому не може бути абсолютної недоторканності до справ бізнесу. Але все це повинно бути з розумом, зі стриманістю, щоб нікому не завдавати шкоди, щоб і свою душу не понівечило, на лихий кінець.

-Останнім часом у ЗМІ все частіше з’являються негативні матеріали про Церкву, точніше не про Церкву, а про священнослужителів, про їхню надмірну любов до багатства. НаВашу думку, чи має священик бути багатою людиною? Чи він має право демонструвати власне багатство? І чи є в Церкві якісь внутрішні закони, що регулюють достаток духовенства?
МВ: Може мати, дійсно, але не має показувати і хизуватися цим. Тому що це тягне за собою нові пороки. Такі, як заздрість, ревнощі та інше. Але, ще раз повторюсь, людина повинна мати у земному житті якесь, порівняно невелике, благо, щоб вистачало на хліб насущний, одяг, щоб була змога працювати нормально і жити так, як живуть інші люди. І це не гріх.
Правда, що багато духовенства захоплюються. А точніше, не так духовенство, як матушки, яким хочеться, щоб сім’я була на належному рівні, щоб не була гіршою, нижчою від тих, які поряд стоять. Тут мотив – заздрощі. Але Церква не дає такого векселя, що духовенство може мати, а віруючі ні. Це не вірно. Духовенство і віруючі рівні перед Богом. Щоправда, перед суспільством духовенство несе більше відповідальності ніж люди, і повинно нести.

-Україна за законом світська держава. Але не секрет, що більшість українців все ж таки православні. Чи повинні ці дві інституції якось перетинатися? Чи має Церква впливати на державу і навпаки?
МВ: Церква має і може перетинатися з державними установами, з теорією, з політикою, бо Церква живе в земних умовах, як живуть наші співвітчизники чи інші люди. Але Церква мусить впливати на політику, і десь, навіть, брати якусь участь у ній, не забуваючи, що Церква є Богом встановлене суспільство, якому дарується благодать через їхню віру. Для того, щоб люди, користуючись благодаттю Божою, через Церкву, через Таїнства, могли впливати на суспільство. Церква повинна стояти на сторожі миру і згоди, на сторожі всякого добра і благочестя щодо наших ближніх, а також – нас самих.

Чи має держава допомагати саме Православній Церкві? Або, зважаючи на те, що Україна багатоетнічна нація, держава має допомагати всім Церквам?
МВ: Згідно із законодавством держави, її політики, Церква отримала можливість свободи і незалежності у виконанні тих завдань, які виконують усі люди. Церква не повинна зовсім поривати з політичною ситуацією, вона повинна усім допомагати. Але, перш за все, чим? Молитвою, проповіддю про моральність і її сутність, допомогою хворим, старим і так далі. Тим своїм духом, який вона має, який полягає у тисячоліттях, Церква повинна разом виступати з усім народом, і впливати, якщо можна так сказати, на політику держави своєю позицією, своєю точкою зору. Церква дає нам дві головні заповіді: любов до Бога і любов до ближнього. У нас є дванадцять заповідей Христа Спасителя, які Він дав нам для керування в нашому житті та нашій діяльності.

-Сьогодні багато суперечок довкола того, чи повинна держава повертати Церкві її дореволюційне майно? А саме Києво-Печерську і Почаївську Лавру. Що Ви думаєте з цього приводу?
МВ: Відновлення справедливості. Перш за все і головним чином. Це було церковне. Воно й зараз не чуже. Люди займають його, люди використовують його, користуються ним так само. А в негативному плані, якщо ми будемо винаймати і здавати в оренду – також виходить несправедливо. Через те ми хвилюємося і зустрічаємось з представниками влади: місцевої, обласної, республіканської, щоб якось владнати відношення землі і тієї частки, яка залишилася не розваленою в той гіркий час. Через те, що якщо справедливості заради говорити, це є церковне і це треба віддати Церкві. Не Митрополиту Володимиру, не Іванову, не Петрову, а віддати самій Церкві, щоб вона мала де прихистити свою діяльність, особливо у будинках для престарілих, для бідних, для хворих, для дітей, для одиноких, покинутих та інше.

-Ваше Блаженство, що одне дискусійне запитання. Як Ви ставитеся до ініціативи на законодавчому рівні заборонити аборти? Чи потрібно і чи можливо це зробити в Україні?
МВ: Церква категорично відкидає можливість абортів. Своїх чад закликає і наголошує на тому, що це гріх, це вбивство. Щодо церковного розуміння, це вбивство, яке перериває життя тій чи іншій людині. Це і не зовсім добре для самої матері, яка скоїла цей гріх. Мати залишається також з ущербом на все життя. Водночас, дуже тяжкими хворобами повертається все те. Але є й інші точки зору. Навряд чи треба аборти проповідувати, треба боротися проти них і ця боротьба триває.

-Чи потрібен закон, що буде забороняти аборти?
МВ: Краще б без закону. Бо закон це те, що волею чи неволею змушує людину, чи навіть якогось керівника змушує бути у такому стані незрозумілому. Тим більше, що засуджується цей гріх, але законом можна узаконити все, що завгодно. Треба діяти словом, серцем, важелями моралізму, культури, життєдіяльності і так далі. Видати закон можна. Але, що цей закон дасть? Треба систематичні зустрічі, які ведуться на багатьох наших парафіях і, варто сказати, що навіть мають помітний успіх. Але узаконити це, на мою думку, не можна, бо це, ще гірше – операції робитимуться таємною і будуть калічити один одного, і не буде нікому ні від кого допомоги і напоумлення.

-А поясніть, будь ласка, чому напередодні великих свят обов’язково йдуть пости?
МВ: У Православній Церкві є кілька постів. Піст Різдвяний, що проходить перед святом Різдва. Піст Петра і Павла, на честь великих апостолів. Піст Великий –перед Пасхою. Є одноденні пости, є триденні пости.

-А чому постують люди, християни, напередодні великих християнських свят?
МВ: А через те, що історія нашого спасіння пов’язана з постами, пов’язана з розумінням тих подій, які переживає Церква. І через богослужіння, і через свою проповідь хоче допомагати в домобудівництві особистого спасіння. Через те, Великий піст, наприклад, нагадує нам страждання, смерть і воскресіння Христа Спасителя. Тому тут особлива тематика, вона проходить через увесь піст. Що стосується самого посту, то це не означає, що треба тільки пам’ятати про нього і звершувати піст. Може статися так, що піст перетвориться на дієту без суттєвого змісту. Тому люди шанують Бога, утримуючись від їжі.

-А що ж тоді справжній піст?
МВ: Піст справжній, це перш за все, утримання в усьому. Піст справжній – це чин душевний, коли людина віддає душу свою тій ідеї, якою вона існує. Піст справжній – це підсилення молитви, це посилене читання Слова Божого, це щоденна зміна ставлення до нашого ближнього, якого ми повинні любити, згідно із заповідями Святого Письма. Піст – це чеснота. Чим більше людина може зробити добрих справ, тим більше вона виконає піст.

-Напередодні великого свята Воскресіння Христового, що Ви можете побажати українцям?
МВ: Я хочу моїм соплемінникам побажати, перш за все, миру. Миру Христового, миру спасительного, без якого людина не може жити, а тільки існує. Побажати всім взаєморозуміння, єдності духу, силу віри. І бути завжди такими, якими нас хоче бачити сам Господь і Святе Євангеліє. У цьому суть свята.

Дякуємо Вам!