— Владико, скажіть, будь-ласка, як Ви оцінюєте результати перебування в Україні делегації Константинопольського Патріархату на чолі з митрополитом Галльским Еммануїлом?

— Делегація de jure прибула на запрошення Президента України, але de facto приймаючою стороною була канонічна Українська Православна Церква. Зрозуміло, що якби організація візиту, його програма, а, найперше, і саме запрошення церковних гостей більшою мірою були узгоджені зі священноначалієм Української Православної Церкви, то він видався би вдалішим. Тим не менше, вважаємо, що цей візит допоможе Константинополю більш чітко зрозуміти складність церковної ситуації в Україні, зробити відповідні об’єктивні висновки. Адже під час свого перебування в Україні грецька сторона змогла поспілкуватися з єпископатом Української Православної Церкви в Києві та Львові, а також наочно переконатися у тому, наскільки відміною є якість церковного життя в канонічній Церкві та у розколі. Якби УПЦ була більше долучена до підготовки візиту, то нами було б запропоновано відвідати й інші регіони України і поспілкуватися не лише з керівництвом, але і з «голосом Божим» — з віруючим народом.

— Ходять чутки, що спочатку передбачалося, що в складі делегації приїде митрополит Іоанн Зізіулас, але пізніше з’ясувалося, що делегацію очолює митрополит Галльський Еммануїл. Як Ви вважаєте, про що це може свідчити?

— Важко коментувати неофіційну інформацію. Ваше питання логічніше було б переадресувати представникам Константинопольської Патріархії. Однак якщо інформація, на яку Ви посилаєтесь, є вірною, то це може свідчити про те, що, переформатовуючи склад делегації, Константинополь намагався вирішити певні дипломатичні завдання.

— Якою, на Вашу думку, була мета цього візиту?

— В Україні сьогодні маємо складну церковну ситуацію. Паралельно до законної ієрархії існують дві неканонічні схизматичні церковні групи, які постійно апелюють до Константинополя, прохаючи цю давню Церкву стати, так би мовити, арбітром у суперечці українських самопроголошенців з Українською Православною Церквою. Очевидно, що Константинопольський Патріархат був зацікавлений на власні очі побачити ситуацію. Вважаємо, що грецька делегація змогла зробити самостійні, неупереджені висновки щодо реального положення тих, хто відійшов від церковної єдності, їх монолітності, впливу на церковну та суспільну свідомість.

— Згідно з повідомленнями електронних ЗМІ, делегація Константинопольського Патріархату зустрілася з представниками УПЦ КП та УАПЦ. Як варто розцінювати такі зустрічі?

— На кожну річ або ситуацію можна подивитися з різних точок зору. З точки зору засад церковної дипломатії, це був не вельми коректний крок. Більш того, це певний виклик канонічній Церкві. Уявіть собі, якою би була реакція грецької сторони, якби делегація Руської Православної Церкви зустрілася на канонічній території Константинопольського Патріархату з представниками схизматичних груп грецьких старостильників. Я впевнений, що Константинополь одразу ж заявив би про те, що Руська Православна Церква втручається у внутрішні справи Константинопольського Патріархату.

Втім, можна знайти в цих зустрічах і певний позитивний момент. По-перше, варто зауважити, що мали місце дві зустрічі. Оскільки УПЦ КП та УАПЦ перебувають в жорсткій конфронтації, константинопольською делегацією проводилися окремі зустрічі з лідером УПЦ КП та главою УАПЦ. Іншими словами, представники Константинополя на власні очі побачили, що в автокефальному таборі не існує єдності. Більш того, наскільки відомо, представники УАПЦ заявили грецькій стороні, що ця церковна група ніколи не приєднається до будь-якої «об’єднаної Церкви», якщо на її чолі буде стояти колишній митрополит Філарет.

По-друге, спілкуючись з представниками канонічної Української Православної Церкви та схизматичних груп, грецька делегація могла зробити для себе необхідні висновки щодо «кадрового питання». Адже за рівнем освіти, богословського мислення та канонічної дисципліни клір Української Православної Церкви виразно позитивно відрізняється від розкольницьких «церков», кадри яких історично формувалися на основі «перебіжчиків». Хто такий «перебіжчик»? Це клірик, який не знайшов собі місця у канонічній Церкві. У когось не склався кар’єрний ріст: амбіції є, а належна освіта і відповідні якості відсутні. Хтось вчинив неетичні вчинки і перейшов до «нової Церкви», тікаючи від канонічної відповідальності. Хтось потрапив до розколу через незрілість своєї еклезіологічної свідомості… Як можна на основі таких кадрів вибудувати ефективно діючий церковний організм? Анархізм — це один з проявів егоїзму. Однак як можна з сукупності егоїзмів побудувати церковне життя? Як можна залагодити інтереси багатьох, коли кожен з них думає лише про себе та керується логікою егоїзму?

Окрім того, у константинопольської сторони був ще свій власний інтерес у спілкуванні з нашими братами, що ухилилися від церковної єдності, — це питання юрисдикційного підпорядкування української діаспори. Як відомо, УПЦ КП та УАПЦ мають власні структури закордоном, зокрема, в США. Втім Константинопольський Патріархат дотримується думки, що православна діаспора має знаходитися виключно під його юрисдикцією (хоча цю позиція Константинополя й не розділяє православна повнота). Отже, можна не сумніватися, що під час зустрічі з колишнім митрополитом Філаретом та представниками УАПЦ піднімалося питання перепорядкуваня української діаспори.

— Однак чи не буде сам факт зустрічі розглядатися представниками розколу як важливий крок на шляху до «легалізації» самопроголошеного «Київського Патріархату»?

— Сучасні PR-технології дозволяють доволі широко тлумачити будь-яку подію. Однак про будь яке визнання «Київського Патріархату» з боку Константинополя не йдеться. Про це говорилося вже не раз.
Для визнання потрібна відносно повноцінна церковна структура. Однак на переговорах з Руською Православною Церквою Константинополь неодноразово наголошував, що повністю погоджується з позицією в питанні відсутності апостольського спадкоємства в хіротоніях, які відбувалися та відбуваються в УПЦ КП та УАПЦ. А отже, перш ніж «визнавати» чи «не визнавати» таку інституцію як самопроголошений «Київський Патріархат», Константинополю необхідно визнати УПЦ КП або УАПЦ еклезійною структурою з апостольським спадкоємством. Однак це неможливо, оскільки аналіз обставин, за яких було здійснено хіротонії, свідчить про те, що їх не можна визнати навіть з точки зору ікономії.

Визнання самопроголошеного «Київського Патріархату» просто не відповідає сьогодні інтересам Константинополя. Сьогодні Константинополь швидше зацікавлений в іншому варіанті, «естонському», тобто у підпорядкуванні собі неканонічних церковних груп в Україні. Однак таке завдання є утопічним. Адже воно не вирішить головної проблеми Українського Православ’я — його єдності. Ідею єдиної Української Церкви, яку плекає наш Президент, і за чиєї ініціативи власне Константинополь і долучається до української церковної проблеми, буде похоронено назавжди. Головною мотивацією пастви УПЦ КП та УАПЦ залишається створення повністю незалежної або автокефальної церкви. Окрім того, навіть якщо схизматики незаконно увійдуть до складу Константинопольського Патріархату, вони не стануть від цього менш анархічною структурою, а отже, невдовзі Константинополь може очікувати на самопроголошення нової «української автокефалії» — вже на основі колишніх кліриків цього Патріархату.

Розкол можна улікувати. Але для цього потрібна добра воля двох сторін, тобто лікаря та хворого. Ліки знаходяться в лоні Кафолічної Церкви, виявленням якої в Україні є канонічна Українська Православна Церква. Однак для того, щоби «зцілити» або «улікувати» розкол, потрібна згода самого хворого. Необхідно зрозуміти — Українська Православна Церква наполягає на покаянні розкольників не тому, що це буде публічним визнанням їх поразки. Покаяння — це не повзання на колінах та вимолювання прощення, як це комусь ввижається. Церква керується пастирською, а не політичною логікою. Покаяння не формальність, це свідчення того, що особа, яка його принесла, змінила свій образ буття, тобто подолала свій егоцентризм. А тому, доки самі наші брати і сестри, що перебувають поза церковною єдністю, не прийдуть до висновку, що їм бракує цілісності, і не звернуться до Кафолічної Церкви з проханням про улікування, намагатися побудувати на їх основі якісь церковні структури марно.

— А Ви не передбачаєте такої можливості, що розкольники можуть принести покаяння перед Константинополем?

— Уявіть собі таку картину. Хтось підняв руку на матір. І за це його було позбавлено спілкування з усією родиною. Минув час, і ця людина стомилася жити на самоті. І вирішила перепросити за свій вчинок….у дядька. Скажіть, будь ласка, чи може родина сприйняти таке «покаяння» та прийняти назад свого колишнього члена? Покаяння не політична або дипломатична формальність, це таїнство. А профанація таїнства не призведе до головного: зміни образу буття з егоїстичного на церковний. А отже, навіть якщо примарні геополітичні стратегії тимчасово затьмарять еклезіологічну свідомість Константинополя, і там погодяться на озвучений Вами варіант «покаяння», в результаті нічого не зміниться. Розкол між канонічною УПЦ та неканонічними церковними групами в Україні залишиться таким же гострим та драматичним. Окрім того, Константинополь інтегрує до свого складу некеровану церковну групу, і таким чином, закладе на своєму канонічному полі «міну уповільненої дії». Адже за прикладом відокремлення української частини цього Патріархату може піти й Америка, клір якої також прагне автокефального статусу.

Автокефальний рух так легко не відмовиться від ідеї повної незалежності. Якщо до Константинополя приєднається УАПЦ, то наступного дня виникне «УАПЦ-2». Якщо до Константинополя приєднається УПЦ КП, то наступного дня виникне «УПЦ КП-2». І так до безкінечності, доки схизматики не прийдуть до висновку, що церковність, євхаристійне спілкування та дотримання священних канонів в Кафолічній Церкві має пріоритет над проблемою канонічного статусу. А отже, не можна відокремлюватися від Церкви, щоби змусити її надати відокремленій частині нового статусу. Розкол не можна улікувати механічно. Потрібні радикальні зміни в церковній свідомості, зміна розуму. І в саме в цьому головна проблема.

— Чи переконалися в цьому, на Вашу думку, представники Константинополя?

— Українська Православна Церква, не дивлячись на ті перепони, що існують у зв’язку з розколом, динамічно розвивається, у неї найпотужніші в Україні місіонерські можливості, найкращі богословські школи та видання, словом, живе життя. І в цьому може переконатися кожен неупереджений споглядач. Що стосується «альтернативного православ’я» в Україні, то там існують величезні проблеми. Гострий брак кадрів, відсутність повноцінної богословської освіти, досить низький рівень видавничої діяльності, відсутність системної місіонерської та соціальної діяльності... Зробіть висновки самі...

— Чи задоволені Ви станом стосунків між Константинополем та Києвом?

— Українська Православна Церква вдячна Константинопольському Патріархату за те свідоцтво правди, яке він з 1992 року приносить в нашій країні і в усьому церковному світі. А саме за те, що Константинополь постійно свідчить, що канонічно визнає лише Українську Православну Церкву на чолі з Митрополитом Володимиром. «Ми прийшли до Вас, щоб засвідчити: Святіший Патріарх Варфоломій та вся повнота Константинопольського Патріархату визнає законним київським єпископом лише Вас». Саме такими були перші слова грецької делегації. І ми вдячні за це свідчення Константинопольського Патріархату, вбачаючи в ньому виконання того величного завдання плекання православної єдності, яке виконує сьогодні ця давня Церква.

Константинопольський Патріархат існує нині у вельми складних історичних обставинах. Фактично йдеться про подвиг сповідання православної віри у мусульманській країні. У Туреччині все більш впливовим стає рух фундаменталізму, який намагається змусити Константинопольського Патріарха Варфоломія покинути країну та перенести свій осідок до однієї з європейських країн. Ми розуміємо цю ситуацію, розуміємо, що деякі кроки Константинополя обумовлені не бажанням зашкодити інтересам Української Православної Церкви, а бажанням показати міжнародній спільноті та турецькій владі, що Патріарх Варфоломій є не лише предстоятелем нечисленної Церкви, що об’єднує грецьку діаспору, але й міжнародним релігійним діячем. Тому в своєму діалозі з Константинополем ми керуємося духом братерської любові. В наших стосунках є реальні проблеми, однак є любов та бажання краще зрозуміти один одного. Сподіваємося, що всі проблеми отримають конструктивне вирішення, а всі дрібні непорозуміння покриються взаємною любов’ю.

Бесіду вів Олександр Андрущенко